Валютна виручка й проблеми з її поверненням

ВАЛЮТНА ВИРУЧКА ТА ПРОБЛЕМИ ПОВ'ЯЗАНІ З ЇЇ ПОВЕРНЕННЯМ.

Питання, які розглядаються в цій статті безпосередньо пов'язані з взаємовідносинами, які виникають при експорті та імпорті товарів і послуг українськими суб'єктами господарської діяльності, через митний кордон України.

Ці взаємини об'єднує одне, загальновідоме поняття зовнішньоекономічна діяльність, тобто діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце, як на території України, так і за її межами» (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).
Зовнішньоекономічна діяльність порівняно з господарською діяльністю у межах країни перебування підприємства є більш прибутковою, але одночасно і найбільш проблемною діяльністю для українського підприємства.
Вихід українського підприємства на міжнародні ринки товарів і послуг відкриває перед ним нові горизонти для власного розвитку і отримання прибутку. Але бажаючи всебічного розвитку економічних відносин з іншими державами на взаємовигідній основі, завжди потрібно пам'ятати, що «на поверхні видно лише одну десяту частину айсберга». Переваги, які на перший погляд може отримати український суб'єкт господарювання від зовнішньоекономічної діяльності, можуть з легкістю трансформуватися в недоліки і створити значну кількість проблем. Саме тому, українському суб'єкту господарювання необхідно бути обізнаним і чітко розуміти свої дії.
При веденні діяльності у зовнішньоекономічній сфері українське підприємство обов'язково повинно зіткнутися з новими для себе обставинами ведення бізнесу, такими, зокрема, можуть бути: територіальна віддаленість контрагента, мову, якою він володіє, суспільний і державний устрій країни його місцезнаходження, система права держави, згідно з якою цей контрагент зареєстрований і веде свою господарську діяльність.
Остання обставина є досить важливою, нею не можна нехтувати при виборі контрагента для ведення бізнесу, оскільки комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих юридичних норм, які складають систему права держави такого контрагента, пред'являє певні вимоги до нього, як до юридичної особи і його господарської діяльності, що за своєю суттю суттєво відрізняються від вимог до юридичної особи України та її господарської діяльності, а тому в процесі спільної зовнішньоекономічної діяльності зазначені відмінності можуть призвести до проблем, які практично неможливо вирішити безболісно для обох учасників цих відносин.
Однак, усі перераховані вище обставини, мабуть мають другорядний характер по відношенню до двох пов'язаних між собою проблем, з якими стикаються українські суб'єкти господарювання у сфері ЗЕД.
Першою проблемою є відсутність загальнодоступної і достовірної інформації про свого закордонного контрагента, зокрема про його ділову репутацію.
Другою проблемою, яка стоїть поруч з першою, є легковажність українських суб'єктів господарювання по відношенню до звичаїв ділового обороту, які зазвичай застосовуються при веденні справ.
Як показує практика не завжди обставина того, що контрагенти істотно відрізняються один від одного, є каталізатором проблем для українського підприємства у сфері ЗЕД.
Вийшовши на міжнародний ринок, українські суб'єкти господарювання намагаються як можна швидше зайняти свою нішу і втриматися в умовах конкурентного ринку. При таких умовах вони нехтують елементарними правилами ведення бізнесу, що згодом може зіграти свою роль у відносинах з фірмою контрагентом.
Нерідкі ситуації, коли в момент переговорів досягнута усна домовленість щодо істотних умов поставки товарів або надання послуг, потрібно підписувати зовнішньоекономічний договір (контракт), а український суб'єкт господарювання, ще не зробивши юридичну сторону питання, вважає надприбутки від угоди, при цьому не перевіривши елементарні речі, такі як повноваження особи, що представляє іноземного контрагента при укладенні того чи іншого контракту, відповідність відомостей наданих про себе іноземним контрагентом відомостям в його установчих документах та відомостям про нього з торговельного, банківського, судового реєстрів, наявність реєстраційного посвідчення місцевого органу влади іноземної держави про реєстрацію юридичної особи-нерезидента, а також інформацію щодо застосування, скасування або зміни виду спеціальних санкцій, застосованих відповідно до статті 37 Закону України «ПРО ЗЕД».
Основною метою цієї статті є прагнення звернути увагу українських суб'єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність в сфері ЗЕД на окремі проблемні питання, з якими вони можуть зіткнутися.
           Одним з поширених питань, з якими стикаються українські суб'єкти господарювання, є правопорушення пов'язані з поверненням валютної виручки на валютні рахунки в уповноважених банках за виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності, тому саме цьому питанню я приділю більше уваги в цій статті.

Ні для кого не є новиною той факт, що українська держава ніколи не відрізнялася своєю поступливістю або лояльністю по відношенню до бізнесу, який ведуть суб'єкти господарювання в межах її території. Не стала винятком і зовнішньоекономічна діяльність зазначених суб'єктів.
За неповернення валютної виручки» - не надходження валютної виручки з-за кордону на валютний рахунок в уповноваженому банку до українського суб'єкта господарювання застосовуються санкції, які можуть призвести до значних збитків, а іноді навіть повністю паралізувати його діяльність у сфері ЗЕД.

Спробуємо уявити таку ситуацію.

Добропорядний український суб'єкт господарювання вийшов на міжнародний ринок з пропозицією продажу товарів або з пропозицією надання послуг. Ним починають цікавитися іноземні фірми, укладаються перші контракти. Деякий час робота йде в нормальному режимі, до тих пір, коли один з іноземних контрагентів невимушено, можливо із-за обставин, які від нього не залежать, а можливо свідомо чи несвідомо порушує свої зобов'язання по оплаті вартості поставленого товару (наданої послуги) на досить значний час.
Ситуації з затримкою розрахунку за товар або послугу (або взагалі відмова іноземного контрагента проводити оплату на користь українського підприємства) для українського підприємства може закінчитися дуже несприятливими наслідками.
Спробуємо розібратися, чому і яким чином це відбувається.

ЩО ТАКЕ ВАЛЮТНА ВИРУЧКА.

Для цього треба зрозуміти, що взагалі являє собою термін валютна виручка.
Український законодавець поняття валютної виручки та пов'язаних з нею питань розкрив у Законі України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (23.09.1994, № 185/94-ВР, далі - Закон № 185, з наступними змінами).
Так відповідно до ст. 1 цього Закону, виручка резидентів українських суб'єктів господарювання в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (оформлення вивізної вантажної митної декларації) експортованої продукції, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт. Тобто це грошові надходження в іноземній валюті від реалізації товарів і послуг на зовнішньому ринку.
При вивезенні товарів за межі митної території України і виконання робіт, надання послуг для нерезидента кошти на їх оплату повинні надійти в строки, передбачені в контракті, який зазвичай не може перевищувати 90 календарних днів з дня митного оформлення товарів, підписання акта, що засвідчує виконання робіт чи надання послуг.
Банк, клієнтом якого є український контрагент, здійснює контроль за експортними, імпортними операціями і починає відлік терміну (90 днів) з наступного календарного дня після оформлення ВМД або підписання документа, що засвідчує виконання робіт чи надання послуг.
У разі відсутності оплати з боку іноземного контрагента, днем виникнення порушення вважається перший день, тобто 91-й день з моменту оформлення ВМД або документа, що підтверджує виконання робіт, надання послуг.
Обов'язок банку контролювати терміни повернення валютної виручки на рахунок резидента покладено на нього Постановою Національного банку «Про затвердження Інструкції про порядок здійснення контролю за експортними, імпортними операціями повернення», від 24.03.1999, № 136.
У разі порушення резидентами - українськими суб'єктами господарювання граничних строків повернення валютної виручки, до них можуть бути застосовані штрафні санкції у вигляді пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка від суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) (ч. 4 Закону № 185).
Таким чином, якщо на певному етапі для українського підприємства стає зрозумілим, що він не отримає кошти (валютну виручку) від контрагента граничний термін, у якій вони повинні були надійти на рахунок і до нього застосують штрафні санкції (пеню), або якщо такий термін вже перевищено (нараховується пеня і існує необхідність зупинити її нарахування), то для цього українського суб'єкта господарювання необхідно здійснити дії, спрямовані на стягнення такої заборгованості.
Тобто виникає необхідність звернутися в компетентні органи для стягнення заборгованості з іноземного контрагента.
Законом № 185 передбачено, що у разі прийняття до розгляду судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом термінів, передбачених експортно-імпортними контрактами, термін передбачений Законом (90 днів), зупиняється і пеня за його порушення в цей період не сплачується.
На перший погляд ця норма закріплена законодавцем є досить демократичною, прозорою, зрозумілою і жодним чином не звужує права резидента - українського підприємства.
Однак, трохи відступаючи можна привести простий приклад, згідно з яким стане зрозуміло, що зазначена норма не є вже аж такою досконалою.
Так, досить поширені у практиці такі випадки, коли іноземний контрагент є сумлінним і платить своєму українському партнерові всю суму, передбачену контрактом за поставлений товар або надані послуги. При здійсненні розрахунків банки-кореспонденти, через які здійснюються розрахунки, списують суму своєї комісії і на рахунок українського підприємства надходить сума, на кілька десятків доларів або євро менше, ніж вказано в контракті.
Зазначений приклад у відповідності з Законом є правопорушенням в ЗЕД і полягає в неповерненні валютної виручки, а тому це є підставою для застосування санкцій до українських підприємств, зокрема пені в розмірі 0,3% від неповерненої суми виручки за кожен день прострочення.
Судитися за цю суму з іноземним партнером нема сенсу, оскільки мінімальна сума мита за судовий розгляд становить 1 800 доларів США при зверненні в Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та 1200 доларів США при зверненні до Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті Україна
Однак якщо не звертатися до компетентного органу із заявою про стягнення заборгованості, неприємностей (санкцій) у відносинах з державними органами навряд чи можна буде уникнути.
Тому, щоб уникнути таких неприємних ситуацій необхідно обумовити такий нюанс про банківську комісії в окремому пункті зовнішньоекономічного контракту.

СПЕЦІАЛЬНІ САНКЦІЇ ЗА НЕПОВЕРНЕННЯ ВАЛЮТНОЇ ВИРУЧКИ В СТРОКИ, ПЕРЕДБАЧЕНІ ЗАКОНОМ.

Якщо все ж таки українському суб'єкту господарювання не вдалося уникнути нарахування пені або зупинити її нарахування, то наступною «невидимою частиною айсберга», про який говорилося на початку буде новина про те, що по відношенню до нього за порушення розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності застосовано одну із спеціальних санкцій передбачених ст. 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
Подивимося, що являє собою Закон України «Про зовнішньоекономічної діяльності», а саме стаття 37.
Так, відповідно до вказаної вище статті, за порушення Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» або пов'язаних з ним законів України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності можуть бути застосовані такі спеціальні санкції:

• накладення штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності своїх обов'язків згідно з цим або пов'язаних з ним законів України. Розмір таких штрафів визначається відповідними положеннями законів України або рішеннями судових органів України;
• застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими суб'єктами Закону або пов'язаних з ним законів України, що встановлюють певні заборони, обмеження або порядок здійснення зовнішньоекономічних операцій;
• тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення цього Закону або пов'язаних з ним законів України, проведення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки.

Санкції, зазначені у цій статті, застосовуються центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів, органів Антимонопольного комітету України, спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг та Національного банку України або за рішенням суду. Санкції можуть бути застосовані до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності протягом трьох років з дня виявлення порушення законодавства.
Так, право на застосування спеціальних санкцій має центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики. Відповідно до спільного наказу Міністерства економіки України, Державної податкової адміністрації України від 09.11.2006 N340/672 таким центральним органом є Міністерство економіки України.
Щодо першої санкції передбаченої ст. 37 закону України, тобто накладенням штрафу все досить зрозуміло, то з двома іншими спеціальними санкціями не все так просто.
Термін застосування індивідуального режиму ліцензування та тимчасового зупинення зовнішньоекономічної діяльності встановлюється спільним наказом Міністерства економіки України, Державної податкової адміністрації України від 09.11.2006 N340/672, яким затверджено порядок взаємодії Міністерства економіки України та Державної податкової адміністрації України з питань застосування спеціальних санкцій.
Так у відповідності з положеннями цього наказу санкції застосовуються на такий строк:

• індивідуальний режим ліцензування діє до моменту усунення порушень законодавства України або застосування практичних заходів, що гарантують виконання Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та / або пов'язаних з ним законів України, та скасовується Мінекономіки.
• тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності діє до моменту усунення порушень законодавства України або застосування практичних заходів, що гарантують виконання Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та / або пов'язаних з ним законів України, але не більше трьох місяців з дати видання відповідного наказу Мінекономіки.

Після тимчасового зупинення зовнішньоекономічної діяльності суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності або іноземні суб'єкти господарської діяльності переводяться Мінекономіки на індивідуальний режим ліцензування.

Досить цікавою в цьому порядку є фраза «усунення порушень законодавства України або застосування практичних заходів, що гарантують виконання Закону України" Про зовнішньоекономічну діяльність "». У ній нас цікавить вираз «застосування практичних заходів». Виникає питання - «Що розуміється під практичними заходами»?
Як показує практика, у вираженні - під "практичними заходами" законодавець мав на увазі дії українського підприємства, що здійснюються ним для ліквідації заборгованості.
Якщо іноземний контрагент не реагує на звернення та вимоги про виконання своїх зобов'язань по договору та не здійснює оплату за поставлений українським підприємством товар або надані послуги, то єдиним можливим засобом для українського підприємства є його право звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості.

ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ ДЛЯ СТЯГНЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», зазначає, що з метою стягнення заборгованості з іноземного контрагента український суб'єкт господарювання має право звернутися:

1. У Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України;
2. В Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України;
3. В суд.

Щодо першого: Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (МКАС при ТПП України) є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом).
МКАС при ТПП у своїй діяльності керується Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994, Положенням про Міжнародному комерційному арбітражному суді при ТПП України та Регламентом.
МКАС при ТПП України приймає до розгляду спори господарюючих суб'єктів, пов'язані з його компетенцією, якщо існує письмова угода між сторонами про передачу на розгляд МКАС при ТПП всіх або певних спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами в процесі їх взаємин, незалежно від того, носять вони договірний характер чи ні.
Поширена практика, коли Арбітражна угода укладена у вигляді арбітражного застереження в договорі, але також вона може бути у вигляді окремої угоди. Порядок звернення суб'єктів господарювання в МКАС і розгляд їх справ визначається Регламентом МКАС, а розмір арбітражного збору, який справляється за прийнятим до розгляду справи - Положенням про арбітражні збори і витрати (мінімальний розмір витрат 1800 $). Рішення МКАС при ТПП України є остаточними і обов'язковими для сторін і при відмові від їх добровільного виконання приводяться у виконання в примусовому порядку за місцезнаходженням боржника згідно з положеннями Нью-Йоркської конвенції 1958 року «Про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень».

Щодо другого: Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України (МКАС при ТПП України) є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом).
МАК при ТПП України у своїй діяльності керується Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994, Положенням про Морської арбітражної комісії при ТПП України і Регламентом.

До компетенції МАК при ТПП України належить вирішення спорів, що виникають з договірних та інших цивільно-правових відносин при здійсненні торгового мореплавства незалежно від того, є сторонами таких відносин суб'єкти українського або іноземного або лише українського чи тільки іноземного права. МАК приймає до розгляду спори при наявності письмової угоди (домовленості) між сторонами про передачу їй всіх або певних спорів, які виникають або можуть виникнути в майбутньому між сторонами у зв'язку з правовідносинами суб'єктів господарювання, незалежно від того, носять вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в договорі або у вигляді окремої угоди. Порядок звернення до МАК і розгляду справ визначається Регламентом Арбітражного суду, а розмір арбітражного збору, який стягується при подачі позовної заяви - Положенням про арбітражні збори і витрати, яке є додатком до Регламенту (Мінімальний розмір витрат 1200 $). Рішення МАК при ТПП України є виконавчими документами і прирівнюються до рішень державних судів. Рішення МАК виконуються сторонами добровільно у встановлені нею строки, при відмові від їх добровільного виконання приводяться у виконання в примусовому порядку, в тому числі за кордоном на підставі Нью-Йоркської Конвенції 1958 року «Про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень».

Щодо третього: Враховуючи вищесказане, а саме вартість витрат при зверненні до МКАС при ТПП чи МАК при ТПП, варіант звернення в український господарський суд є, мабуть, найбільш прийнятним.
Крім того, якщо припустити такий приклад, що сума заборгованості незначна (до 5000 $) і те, що сторони при укладенні контракту встановили арбітражне застереження, підпорядкувавши всі правовідносини між собою українському праву, і визначили, що спори між контрагентами підлягають вирішенню в арбітражному суді за місцезнаходженням українського суб'єкта господарювання.
Положеннями Господарського процесуального кодексу України не передбачено визначення договірної підсудності справ господарським судам. При цьому правовідносини, пов'язані з усіма видами зовнішньоекономічної діяльності в Україні, регулюються положеннями Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", а питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою), зокрема, і питання підсудності судам України справ з іноземним елементом визначені Законом України "Про міжнародне приватне право".
Відповідно до статті 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спорів, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.
Статтею 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема у випадку, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України.
Таким чином, при виникненні ситуації порушення іноземним контрагентом своїх зобов'язань за контрактом по оплаті поставленого товару або наданої послуги, український суб'єкт господарювання має право звернутися в український господарський суд з позовом про стягнення заборгованості.
У разі отримання позитивного рішення вона підлягає визнанню і виконанню на території тієї держави, де знаходиться іноземний контрагент-боржник.

ПРО ВИЗНАННЯ І ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ СУДУ
           

Визнання і виконання рішення суду, прийнятого за межами держави, в якій вимагається визнання та виконання в міжнародних відносинах регулюється декількома міжнародними договорами, а саме:

• Брюссельської Конвенції країн-членів Європейського союзу про підсудність, визнання та виконання судових рішень по цивільних і торгових справах від 27.09.1968 року.
• Луганської Конвенції про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень з цивільних і торговельних справах від 16.09.1988 року.
• Нью-Йоркської Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, укладеної у 1958 році. (Набула чинності для України 10 січня 1961 року).
• Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, яке було підписано в р. Женева, 21.04.1961 року і ратифікована Верховною Радою УРСР 25.01.1963 року.

Щодо перших двох Конвенцій, то визнання та виконання рішень, винесених в іншій державі-учасниці Конвенції, здійснюється автоматично, навіть без перевірки наявності міжнародної підсудності.
Однак оскільки Україна не приєдналася до країн-учасниць цих Конвенцій і не ратифікувала їх положення, то застосовувати їх норми при проведенні процедури визнання та виконання рішення українського господарського суду неможливо.
Щодо Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, яке було підписано р. в Женеві 21 квітня 1961 року та ратифікована Верховною Радою УРСР 25 січня 1963 року, то її умовами передбачено деякі особливості проведення арбітражу.
До цих особливостей відноситься положення, яке визначає, що клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду надсилаються через Міністерство юстиції України в тому разі, коли такий порядок їх подання встановлено міжнародним договором, на підставі якого в даному випадку провадяться визнання й виконання рішення. У разі, коли міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд пересилає клопотання компетентному суду країни, в якій вимагається визнання та виконання через центральні органи, цим органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнародним договором.
Застосування положень цієї Конвенції ускладнюється завдяки тому, що Україна не має угоди з більшістю країн Європи.
Крім того, відповідно до листа Мін'юсту від 07.05.2010 № 26-50/284, у разі необхідності з'ясування назви та адреси компетентного суду, до якого необхідно надсилати рішення арбітражу з метою його визнання й виконання, необхідно звертатися до дипломатичної установи України у відповідній державі з урахуванням Консульського статуту України, згідно з яким консул зобов'язаний вживати заходів для відновлення порушених прав юридичних осіб і громадян України.
Також, відповідно до законодавства більшості країн, на їх території не виконується рішення іноземних судів, якщо не забезпечена взаємність виконання. Таким чином останній припис ставить визнання та виконання рішення судового органу країни, в якій необхідно визнати і виконати рішення у залежність від того, чи буде воно виконане на території тієї країни, де винесено рішення.
Взаємність, як передумова визнання і виконання іноземних судових рішень на території держав Єврозони, займає особливе місце. В Європі існує перелік держав, в яких виконання рішень юрисдикційних органів Європи забезпечена на умовах взаємності. Серед країн, де взаємність, як обов'язковий принцип міжнародного права не забезпечена, фігурує Україна. А це означає, що рішення українських судів не виконуються в Європі, а європейські в Україні.
Враховуючи таке, рішення іноземних судів і арбітражних судів можуть визнаватися та виконуватися на території інших держав на засадах взаємності, яка забезпечується міжнародними договорами. Оскільки між Україною і багатьма іншими державами не існує договору про надання правової допомоги, то у зв'язку з цим виникає складність з визнанням і виконанням рішення українського суду на їх території на підставі положень Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж.
Враховуючи зазначене вище, єдиним міжнародним актом, положення якого дозволяють українським суб'єкту звернутися до іноземної держави про визнання рішення українського господарського суду на її території є Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року, яка набула чинності для України 10 січня 1961 року (далі-Конвенція 1958)
Учасниками Конвенції є значна частина держав світу, в тому числі Україна.
Так, згідно ст. 2 Конвенції 1958 термін «арбітражне рішення» включає як рішення, що приймаються суддями, призначеними в кожній окремій справі, так і рішення, постановлені постійними арбітражними органами (в даному випадку постійним арбітражним органом є господарський суд України).
Також Конвенція 1958 визначає, що рішення суду має силу тільки в межах тієї держави, суд якої це рішення ухвалив. У всіх інших державах він, само по собі, правової сили не має і отримує її лише тоді і в тій мірі, коли і в якій мірі процесуальне законодавство цих держав допускає визнання чи виконання іноземних судових рішень.
Тому, звертаю Вашу увагу на те, що обов'язки визнати іноземне судове рішення в силу загальних норм міжнародного права не існує.
Для того, щоб перед іноземною державою заявити клопотання про здійснення процедури визнання та виконання рішення, насамперед, слід чітко розуміти зміст і співвідношення понять «визнання» та «виконання» іноземного судового рішення.

• Визнання іноземного судового рішення означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних прав і обов'язків у тому ж сенсі, як і рішення свого власного суду.
• Примусове виконання іноземного судового рішення - це надання відповідним компетентним органом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішення прирівнюється до рішення національного суду з усіма витікаючими з того прирівнювання випливають.

Щодо взаємовідносин цих понять, то визнання іноземного судового рішення не завжди тягне за собою його примусове виконання.
Однак саме завдяки визнанню іноземне рішення отримує преюдиціальну силу: визнана у встановленому порядку іноземне судове рішення стає перешкодою для розгляду національним судом тієї ж справи, між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.
Оскільки кожна держава відповідно з принципом суверенітету сама встановлює процесуальні правила і форми, в яких здійснюється розгляд справ її судами, вона не має права сподіватися на те, що рішення її судів обов'язково будуть визнані в інших країнах. З цього випливає, що і компетенцію щодо визнання іноземних судових рішень її національними судами, як і процедуру такого визнання, кожна держава також встановлює сама. Є одне спільне для всіх держав вимога: для того, щоб рішення іноземного суду мало можливість бути визнаним, суд, що прийняв, повинен мати міжнародну підсудність. Не потребує доказу положення про те, що жодна держава не визнає іноземного рішення з питань, за якими її національним законодавством встановлено правило про виключну підсудність.
Тому, принципова відмінність між визнанням іноземного судового рішення та наданням дозволу на його виконання в тому, що в той час, як визнання в ряді держав може мати місце автоматично, то наділення такого рішення якістю виконуваності завжди проходить через акт національного верховенства.
Незважаючи на те, що Конвенція 1958 року дає досить зрозумілий механізм визнання та виконання рішення іноземного суду, вказану дію в міжнародному праві ставить перед підприємством нові складності. Зазвичай вони пов'язані з фінансовими витратами, які необхідно буде понести в процесі визнання та виконання рішення, зокрема вони полягають у наступному:

1. Нотаріальне посвідчення пакету документів для проведення консульської легалізації.
2. Переклад з української мови на мову країни, в якій необхідно визнати і виконати рішення.
3. Оплата ставки за проведення процедури визнання рішення іноземного суду.
4. Забезпечення присутності представника підприємства при вчиненні дій, пов'язаних з визнанням і виконанням рішення суду.

Таким чином, при виконанні певного вище переліку дій, стає можливим проведення процесу визнання і виконання рішення українського суду на території іноземної держави.
Однак виконання всіх зазначених вище дій не завжди є економічно обґрунтованим для підприємства.
Це може підтвердити простий приклад з практики.
Українське підприємство здійснило поставку товару на територію однієї з держав Євросоюзу на суму 2500 €. Іноземне підприємство порушило умови контракту і не розрахувалося з українським підприємством за поставлений товар.
Українське підприємство в термін, передбачений законодавством, не звернувся до суду за стягненням, внаслідок чого Міністерство економіки України, застосував до нього санкцію у вигляді індивідуального режиму ліцензування. Згодом українське підприємство звернулося в господарський суд України і отримала позитивне для себе рішення. У процесі підготовки до процедури визнання та виконання рішення з'ясувалося, що витрати на його проведення не менш ніж у два рази перевищують суму боргу іноземного підприємства. Внаслідок цього українське підприємство змушене було підготувати економічне обґрунтування недоцільності здійснення процедури визнання та виконання рішення на території іноземної держави і звертатися на цій підставі до Міністерства економіки України з клопотанням про скасування санкції. Санкцію скасували, а гроші підприємству за поставлений товар іноземне підприємство так і не перерахувало.
Після цього з метою уникнути повторення ситуацій з неповерненням валютної виручки українське підприємство в контрактах з іноземними суб'єктами господарювання завжди передбачала попередню оплату за товар, що було не дуже вигідно його контрагентам, але набагато спокійніше було українському підприємству.
        
           Закінчуючи, хочу ще раз звернути увагу українських суб'єктів господарювання, що зовнішньоекономічна діяльність - це бурхливий океан відносин різних суб'єктів і тому необхідно постійно бути пильним, і невідкладно, з максимальною увагою ставитися до всіх обставин, які виникають у правовідносинах з іноземними контрагентами. Це неодмінно додасть упевненості вашій «Бізнес - корабля» при зіткненні з будь-яким айсбергом.

Адвокат
Тригубенко Максим Олегович